Шкільні роки та педагогічна освіта в Донбасі 20-30ті роки за спогадами Кислиці Дмитра Варламович

 Кислиця Дмитро Варламович 

Біографія

(справж. – Ієвлев; псевд. – Д. Кис; 07. 11. 1912, с. Сонцівка Бахмут. пов. Катеринослав. губ., нині с. Сонцівка Покровського. р-ну Донец. обл. – 11. 11. 1993, Оттава) – мовознавець, журналіст. Закін. Київ. пед. ін-т (1938). Учителював; від 1940 працював у Львів. ун-ті; під час 2-ї світ. війни – у міській управі Києва. 1943 повернувся до Львова, 1944 виїхав до Німеччини. Викладав у г-зії в таборі для інтернов. осіб, Богослов. академії УАПЦ (Мюнхен). 1947 емігрував до Канади. Здобув доктор. ступ. в Оттав. ун-ті (1966). Був проф. славістики Торонт., Оттав., а після переїзду до США – Окленд. ун-тів; викладав рос. і чес. мови у Канад. школі іноз. мов (зав. її наук. частини). Ред. г. «Слово», «Наш вік», ж. «Нові дні» (1970–76), гол. ред. і диктор Укр. секції радіо «Голос Канади». Досліджував проблеми лінгвістики та граматики укр. мови, творчість укр. письменників Канади. Разом із Ю. Шерехом написав підруч. «Граматика української мови» (Мюнхен, 1947). Його розширений і доповнений варіант (перше вид. – ч. 1–2, Торонто, 1965; загалом 10 перевид.) донині використовують в українознав. школах США та Канади. Переклав з рос. мови «Спогади» генерала П. Григоренка (Детройт, 1984). Автор спогадів «Світе ясний» (Оттава, 1987)

Він написав цікаві спогади про своє життя "Світе ясний", раджу її прочитати, далі будуть деякі цітатати з цієї книги в основному з глави Як і де мені доводилося вчитися на Україні. А також біографічна інформація з інших джерел о людях з якими автор перетинався. З цього матеріалу ви дізнаєтесь про Сталінський педагогічний Технікум в Мар'їнці де зараз ідуть запеклі бої. Про Сталінський педагогічний інститут, який потім перевели в Маріуполь, а потім в Луганськ де об'єднали в Донецький Інститут Народної Освіти. Ви дізнаєтесь дивовижні біографії людей з якими перетинався автор на своєму шляху.

Цитати про родину та дитинство

"До Сонцівки прибули Кислиці на чолі з Радивоном Опанасовичем з міста Полтави, а коли саме, точно ніхто не зміг мені сказати. Запевняли мене, що мамин рід — Деркачі— значно раніше за Кислиців поселився в нашому селі, яке мало й назву іншу тоді. "

"...батько нашого поміщика Дмитра Дмитровича Сонцева, найнявши відразу — в Полтаві ще — мого прадіда Радивона Опанасовича бути першим управителем маєтку. Казала мені бабуся Зінаїда
Радивонівна, що її батько Радивон Опанасович був заможним купцем у Полтаві й мав на Полтавщині 130 десятин землі. "

"Найнявшись в управителі новозакладеного маєтку Сонцева, Радивон Опанасович продав усе в Полтаві й землю на Полтавщині, а за ці гроші купив у Сонцівці 500 десятин землі і збудував ту хату, яку я знаю (вона й досі ще стоїть, хоч уже значно осіла) — на вулиці, що звалася Попівкою. Ту хату й господиню її згадує в своїх «Воспоминаниях» композитор С. С. Прокоф’єв (Вид. 1961 року). На початку маєток Сонцева складався з провізоричних будівель на пагорбку збоку села; досить довго скупенький Д. Д. Сонцев не давав грошей на капітальні будівлі для стаєнь, комор, майстерень та ін., ба навіть на побудову хати йому самому, поміщикові Сонцеву, а також на обіцяну велику хату для управителя. То Радивон Опанасович розсердився, казала бабуся, й сам собі збудував оту згадану хату — в селі, а не на площі маєтку. "

Музей Сергія Сергійовича Прокоф'єва с. Сонцівка

"...бабуся Зінаїда Радивонівна —дочка першого управителя маєтку Сонцева, цебто дочка Радивона Опанасовича Кислиці та Юстинії Францівни (вона була з роду німців-колоністів із села Галицинівки), дівоче прізвище якої було Кляссен. "

В цьому районі була заснована німецько-меннонітська колонія Мемрік, що складалася з 12 колоній 

"Багато приємних спогадів у мене лишилося про нашу річку Вовчу з її прегарними плесами — Біленьке, Глинище, Тернове, Громадське. Це та частина річки, до якої прилягала сонцівська земля. Плеса були досить глибокі, а межи ними були — як перешийки — такі мілкі місця, що можна було
переходити, не роздягаючись, на грецький бік. Кажу «грецький», бо за річкою починався грецький район, першими селами якого були Улакли та Костянтинополь. В Улаклах греки говорять турко-татарською мовою, а в Костянтинополі— еллінською. Наші 45 десятин землі (арендованої) прилягали до плеса Громадського. "

"А я тих грецьких специфічних слів і висловів знав віддавна більш ніж треба — і відплачував їй з успіхом. Бож і не міг я не знати грецького жарґону, живши по сусідству з грецькими селами і передражнюючи греків через річку Вовчу... "

"Дуже помилявся б той, хто на підставі дотепер сказаного тут — та подумав, що я тільки про школу й думав і з підскоком пішов перший раз (день) до школи, цебто в перве, як тоді казали в нас. Казали взагалі і в нашій хаті чи родині, а в самій школі — російськомовній ще — «в первое отделение». Та то тільки, може, вчитель чи вчителька так казали і тільки на дверях клясної кімнати було ПЕРВОЕ ОТДЕЛЕНІЕ (на лівій половині дверей і ТРЕТЬЕ ОТДЕЛЕНІЕ (на правій половині), цебто тієї клясної кімнати, де мало бути моє місце; а була й ще одна клясна кімната з написом на її дверях ВТОРОЕ ОТДЕЛЕНІЕ і ЧЕТВЕРТОЕ ОТДЕЛЕНІЕ (так само — на лівій і на правій половині дверей відповідно). Усі ж ми і всюди казали і чули — у перве, а далі — у вторе, у третє, у четверте. І завжди тільки з прийменником у, без чергування з в, цебто однаково — після голосного чи приголосного в попередньому слові: ходиш у перве, ходила у перве. "

"Запис відбувався чомусь надворі: сиділа за столом Анна Михайлівна й записувала кого в який журнал треба. Трохи повагалася, коли почула, що мені буде сім літ аж 25 жовтня (за старим стилем ще тоді жили ми). Але записала таки мене у перве; хоч як розговорилася з бабусею, сказала, що вона ж знає від мого батька (мій батько грав у преферанс із її чоловіком Михайлом Івановичем), як я вже читаю й рахую та пишу, то буду тільки дурака валять у первому. А записати мене у вторе — ніяк не можна, бо ще малий (властиво, не такий малий, як малолітній, бо я вже був височенький як на сім років)."

"Пішла собі бабуся додому, а я сам лишився в школі. Не бачив нікого знайомого, поки записувався й була зі мною бабуся. А тут раптом почув, що мене то одне, то друге кличе; а старші й навіть великі лобуряки — на сміх починають брати, первачком називають, лякають мене лінійкою, якою вчителі б’ють школярів, а самі тільки те й роблять, що штурхають одне одного, не минаючи й мене. Та це вони так новачка «обласкали». Бачив я, що те саме робили «сеньйори» з кожним, кого в той день записали до школи."

"Урочисто звучав дзвінок — сиґнал заходити в класи й сідати «по містам». А яка була боротьба за той дзвінок — тільки той має нагоду калатати дзвінком, хто найсильніший. «Драс... здра... стуйте!..» — це один поперед другого вигукували сеньйори, а ті, що тільки починають ходити у перве, цього не знали — їм ніхто не встиг у школі сказати, що як тільки ввійде вчитель чи вчителька, то треба всім разом стати на ноги й привітати вчителя словом «Здравствуйте» (по-рос.). Мені про це казали дома, але хіба тільки про це? А потім — хіба не розгубишся, коли вчителька ввійшла так несподівано, коли в клясній кімнаті був несамовитий галас (що то робилося й за що боролися, одне одного перекрикуючи, підизнай) і затарахкали рухомі ляди в партах, неначе то страшна паніка була. А вчителька зовсім спокійно, коли трохи втихли ми, проказала своє — «Садитесь!», а вслід за тим спитала, хто буде молитву читать. Усі мовчали, охочого не було. То вона давай перепитувати то того, то того, чи знає він чи вона «Отче наш.» Були різні відповіді, а найбільше — відмовчувались запитані. Запам’ятав я лиш одно слово з відповідей: «забув» (чи «забула»). Дійшла черга й до мене. Побоявшись, що можу десь збитись (не повторював же дома вголос напередодні), кажу: «Я лучче знаю Царю небесний.» Учителька сказала, усміхнувшись: «Читай!» І я, як спереляку, дуже швидко й без дотримання якої—будь інтонації — проказав. Аж після цього щось довгенько говорила вчителька, та сама Анна Михайлівна, а ми — не всі — ніби слухали, хоч по хвилині чи двох то там, то там почалися як не вигуки, то стукіт лядами парт."

"...І дуже скоро чомусь покинула нас Анна Михайлівна, а на її місце прийшла Анастасія Юхимівна Шумейко-Кабан (дочка прикажчика економії Юхима Артемовича Шумейка). З цього часу настав для мене в школі рай: говорила до мене Анастасія Юхимівна як до свого рідного й майже завжди поукраїнському, ходила часто до нас у гості — провідувати не мене, а свою хрищену — мою бабусю Зінаїду Радивонівну, називаючи її мамою (здається, що рідна мати Анастасії Юхимівни ще перед тим померла), кликала мене й до себе в хату та давала мені книжечки на вибір — читати дома, а в школі — лишивши мене таки у первому — дозволяла мені читати читанку «Первая пчелка», коли вона з групою щось своє робила; а тому що вона вела разом — у тій самій клясній
кімнаті — і тих, що ходили у вторе, то на деяких уроках садовила й мене у вторе, переважно під час «устного счета» (усної лічби).
Мені так пощастило, що й на другий рік, коли я ходив таки у вторе, моєю вчителькою ввесь рік була Анастасія Юхимівна — і давала серцю волю: без відома влади (тоді ще влада в нас часто мінялася або й не було ніякої, якщо не вважати Вареникову силу за владу) переходила на українську мову в школі, читала нам українські оповідання, а потім і багато чого з «Кобзаря» Т. Шевченка, як я вже раніше згадував (я приносив «Кобзаря», позичаючи в дідуся Андрія Радивоновича Кислиці — на прохання Анастасії Юх.). За той рік у второму ми багато чого пройшли й за те, що у третьому проходять, бо учнів було чомусь дуже мало, а вчителька дуже—дуже добра. Пам’ятаю, як наполягала Анастасія Юхимівна на геогрфію, розучувала з нами українські пісні й українські п’єси ставила на шкільній сцені, учила декламувати українські вірші, байки також. У байці Л. Глібова «Вовк та Ягня» я виконував ролю Ягняти, а в кількох інших інсценізованих байках Глібова я був за автора.
Про першу свою улюблену вчительку — Анастасію Юхимівну — я згадую з великою приємністю і зворушенням. З її ім’ям на устах і образом перед очима я пройшов увесь довгий шлях учби в прерізних школах як у своєму краї, так і в світах; зіставляв її з дуже багатьма своїми вчителями, прирівнював їх до Анастасії Юхимівни — і завжди вона вигідно відрізнялася від усіх, була людяніша, з образом світлішим, милішим, незрівнянно краща. Недарма я так гірко—гірко оплакав відхід позасвіт Анастасії Юхимівни, коли в 1962 році, в Канаді, довідався про те від її небожа Бориса Семеновича Шумейка. А померла Анастасія Юхимівна, не доживши й до 60—літнього віку. У Юзівці. Вона ніколи в розмові зі мною не назвала те місто інакше (від 1924 року — Сталіне). Там вона доживала вкороченого свого віку (тим укороченого, що не могла змиритися з так званим радянським способом життя), працюючи вже не вчителькою, а в облплодовочі (я це одне місце пам’ятаю), бо саме в тій галузі вона примістила на працю мого розкуркуленого батька в 1932 році.
Тоді ж таки, 1932 року, розповіла мені Анастасія Юхимівна, чому й куди вона виїхала з Сонцівки в 1921 році, перевівши мене у третє. А вже в тому класі — у третьому — мене вчив її ж таки (Анастасії Юхимівни) рідний брат Олександер Юхимович Шумейко, згадуваний уже в зв’язку зі злополучною творчою диктовкою...
А виїхала з Сонцівки Анастасія Юхимівна спершу до Андрїївки, де викладала в семирічці українську мову й літературу, а пізніше кілька років учителювала знов у семирічці аж під Запоріжжям — у тому самому селі, з якого походив відомий Влас Чубар, голова Ради Народніх Комісарів УРСР. Розповідала тоді мені — в 1932 році — Анастасія Юхимівна й про те, що знала про Власового батька — дідуся Якова Чубаря, який не дуже шанобливо ставився до місцевих властей, не спішив ніколи виконувати своїх обов’язків, як селянин, перед державою, а на часті нагадування йому відповідав: «Що ви ще хочете від мене? Я ж вам царя породив? Породив.» Більше можна було бачити — казала Анастасія Юхимівна — старого Чубаря напідпитку, а то й п’яного, як дим. Покинула вчителювання Анастасія Юхимівна — відразу після процесу СВУ. Просто втекла до Юзівки і влаштувалась — при сприянні добрих людей — в системі плодоовоч (заготівля й розподіл овочів для постачання населення промислового Донбасу), стала працювати в конторі. Не могла, як казала мені, викладати літературу так, як вимагалося, отже й кривити душею. А те, що їй стало абсолютно ясним під час процесу СВУ, штовхнуло її на рішучий крок. Більше вона до вчительської праці не поверталася."

"Про свого вчителя у третьому побіжно згадав уже я, але він також заслуговує на окрему увагу. Пригод у мене було з ним більше — не тільки нефортунний випадок з творчою диктовкою. У школі я тримав себе в його присутності так, як і всі школярі, але поза школою — все було інакше. В моїй родині його називали Сашком (бабуся, батько, мати), селяни майже всі також Сашком називали, а не Олександром Юхимовичем, але це аж ніяк не означало, що його не шанували чи пнулися бути з ним за панібрата. Зовсім ні. За звичкою його так називали, бож народився й ріс він у нашому селі, під час літніх канікул — коли був юнкером офіцерської школи десь — перебував у батьків, у Сонцівці, розмовляв, як і вся Шумейкова родина, тільки по-українському з земляками, насміхався з перевертнів — як і всі Шумейкові сини й дочки — чи не найбільше (а може приблизно так, як Семен Юхимович), цебто з тих насміхався, що пробували переходити на російську мову після того, як побували десь у школі чи в місті взагалі. Але вмів себе тримати — винятково гідно, хоч і зовсім просто, ніколи не вдавав із себе паничика."

"До нас у хату він заходив рідко — тільки в складі беседи на свята чи з іншого якогось приводу (на раки з чарочкою), а батько мій пропадав у нього дуже часто: ходив грати в преферанса вечорами. На Вовчу — вудкою рибу ловити — брав мене Олександер Юхимович часто. Там ми про що тільки не говорили, хоч говорив переважно він, а я слухав: про його юнкерські часи й офіцерську службу — як служилося йому, що й де він бачив у якій країні чи в якому краї своєї держави (Російської імперії), порівнював життя колишнє з сучасним (тодішнім -— 1922 року), органічно не зносив нового (радянського) режиму, називав — оглядаючись на боки — Леніна зловіщим ідолом, хоча саме ім’я (прізвище) Леніна вимовляти фактично уникав; або казав: «той 15—сірничковий ідол», «через косоокого ідола» і под. Слід додати: не мене самого брав на рибу Олександер Юхимович, а зі своїм наймолодшим братом Юнькою (Юхимом), що був лише на три роки старший за мене. Юнька міг більше помогти йому, коли треба було десь углиб річки Вовчої забрести чи на грецький бік попливти. "
"Хоч і не був перед тим учителем Олександер Юхимович, але як мудра й добре освічена людина навчав своїх школярів добре. Найбільше натискав на аритметику й граматику, вимагаючи знати напам’ять визначення й правила правопису, що дуже придалось мені пізніше, за що мене навіть хвалив дуже славний учитель Олександер Дмитрович Барабаш в Андріївській семирічі — за знання граматики й правопису (російського). Далеко не всі вчителі тоді дбали про граматику й правопис, а тому дуже мало хто з моїх товаришів у тій семирічці виявив сякі—такі знання і вміння з російської мови (так само й з української).

 У четвертому мав я в Сонцівці професійного вчителя, який уже викладав усе мовою українською — щойно того року офіціно впроваджено і в нас українськомовне навчання (1922-23 навч. рік). А в Андріївській семирічці російська мова була як предмет —і тільки, а Барабаш викладав там російську й німецьку мови"

"Перипетій відкритої боротьби за моє дальше навчання описувати не буду. Не відразу після закінчення сонцівської початкової школи (чотири кляси) вирвався я до Андріївської семирічки — через батьків спротив, як уже догадується читач. Але хоч і після змарнування певного часу, ту семирічку мені вдалося закінчити, мавши там як найкращого і навіть найславнішого вчителя — Олександра Дмитровича Барабаша, хоч — на превеликий жаль — викладав він там увесь час не головні предмети, а лише ті, про які я вже згадував"

"Забіжу трохи вперед. Коли я був у Кам’янці— Подільському в роки 1942-43, мені якось показав там літній уже добродій Золевський фото випускників Києво— Могилянської духовної академії, на якому (на фоті) я відразу помітив ще дуже молоде й добре знайоме лице з короткими вусами — і зворушливо вигукнув: «А це ж Барабані!» Залевський підтвердив, а я йому сказав, що Барабаш був моїм учителем у семирічці. Почувши це, Залевський сказав: «То я відтепер знатиму, як вам пощастило в житті...» І розповів мені все, що знав про свого однокурсника в академії, ввесь час називаючи його Сашком. А той Сашко був найталановитішим студентом, яким пишалася вся академія, і закінчив ту академію з найвищими відзначеннями й рекомендаціями... Слухав я з приємністю, що Залевський продовжував говорити мені про Олександра Юхимовича, хоч я майже все те й так знав давно — від самого Барабаша і від багатьох його учнів та шанувальників. Що ж — був Олександер Дмитрович ходячою енциклопедією. Свої предмети викладав з такою легкістю й так ясно та переконливо, що ми слухали його, як зачаровані. Навіть граматику він умів так нам донести, що було цікаво, а не нудотно, як у більшости викладачів. І російську граматику, і німецьку, бо пересипав виклад добрими і вдалими прикладами, ілюстрував текстами — завжди з пам’яти; з незвичайним чуттям міри (й потреби) повторював, що треба, й нас, учнів, заставляв повторювати, аж поки переконувався (читав по очах), що до учня вже дійшло, що треба знати чи бодай розуміти. А вже що й казати про його викладання літератури, бож усі поетичні твори, що були в програмі, він знав напам’ять, а витлумачував зміст поезій і прози з такою ерудицією, якій могли позаздрити найкращі професори, котрих я пізніше знав. Тільки з Миколою Зеровим можна було порівнювати ерудицію Олександра Дмитровича. Для нас, учнів, Оледсандер Дмитрович був найавторитетнішим з усіх соціальних наук (предметів). Інші вчителі були карликами в порівнянні з ним, але він їм кривди не робив, і вони не могли гніватись на нього — визнавали його авторитет і покірно мирилися з його вищістю. Такий бо він був тактовний і незвичайно скромний, тримав себе дуже просто. Мирилася решта вчителів семирічки з нашим особливим, любовним ставленням до Олександра Дмитровича, з нашим постійним користуванням його консультацією з історії, географії, української літератури (мови також), природознавства. А щоб виявити свою пошану й любов до нього та вдячність йому за щедре обдарування й збагачення нас корисними знаннями, як часто ми гуртом виходили назустріч Олександрові Дмитровичу аж до самої річки Вовчої, коли він ішов до нас (двічі на тиждень) із села Костянтинополя, де він жив, і помагали йому нести книги та інші речі, воднораз — без хитрощів чи лукавства — з насолодою слухаючи його розповіді й відповіді на нашу цікавість. І старалися не бути докучливими, не обмежували його довільної спостережливости: любив він ставати й оглядати довкілля, подивитися в небо й на рух хмаринок, навіть порахувати гусей на луці, на-воді, а інших пташок у повітрі... А перед самою школою зустрічали Олександра Дмитровича наші учні всією оравою, іноді тим затримуючи початок першої лекції. А було це тоді, коли Олександрові Дмитровичу доокруглювалася шістдесятка. Він поєднував у собі багатющі академічні знання з великим життьовим досвідом, з якого (досвіду) ми могли, хто хотів і вмів, черпати й черпати багато. Він бачив багато світу: бувши директором Білгородської гімназії довгий час (до 1-ї світової війни чи до самої революції), він майже щороку під час літніх канікул виїздив закордон, відвідував і подорожував по них з пізнавальними цілями — США, Єгипет, Грецію, Німеччину, Францію, Італію, Англію, арабські країни, Палестину й багато інших країн. Про свої глибокі спостереження часто й багато розповідав нам — і як тим розкривав він перед нашими очима широкий світ, першоджерельними даними поповнював наші знання з історії, географії, стародавніх і сучасних культур (про Єгипет і Грецію чи не найбільше). Ніби між іншим чи ненароком частенько вклиняв у свої розповіді репліки про різні революції, щоб іноді сказати: «Кожна революція на сто років завертає культуру назад...» А якщо так, то що лишалося думати про революцію в нас?.. Не оминав, а навпаки — досить часто робив він екскурси в історію філософії, в доступній формі витлумачував концепції (висловлювання) стародавніх мудреців і новітніх, охоче говорив про Емануїла Канта та Геґеля, ілюструючи прикладами дещо із нахилів та вдачі того й того — зрубаним деревом перед вікном із кімнати Канта (не міг філософ зосередитись і творити, коли не стало дерева), ґудзиком на студентовому жекеті — не міг Геґель почати лекції, коли студент сидів перед ним без того ґудзика, на який він привик завжди дивитися, читаючи лекцію. І багато інших прикладів, а про Сократа найбільше. Закордон Олександрові Дмитровичу їздити було не штука — знав він одинадцять мов. Але за що міг він їздити — питали ми його. Казав: цілий рік потроху відкладав щомісяця зі своєї директорської платні, а не витрачав на розкоші та на дурні витребеньки, не пропивав і в карти не програвав. Він не признавався, а ми не питали, який він мав прибуток з 500 десятин, що його дружина одержала як посаг від свого батька (Балабась); так само не згадувались і гонорари за його публікації в царській Росії й закордоном, особливо в Греції —його рідною мовою. Від нього самого ми знали, що він написав повну історію розселення греків по світу й поселення їх у межах Російської імперії, отже й ось тут — за річкою Вовчою, почавши від села Костянтинополя, де він сам жив. Тут заходила розмова про царицю Катерину, яка наділяла грецьких поселенців найкращими землями (по 20 десятин на душу), про місто Маріюпіль та інші. Якось запитав один наївний школяр, скільки землі одержали — переселившись із Греції ось сюди — предки Олександра Дмитровича. «Якби одержали, то ти б знав...» — була лаконічна й ухильна відповідь. Під час іншої розмови і, здається, учнівських запитів Олександер Дмитрович неохоче, але прямо сказав, що його батько був гуртоправ (не хотів сказати — священик у Гаврилівці (грецьке село), де він — Олександер Дмитрович —народився. Коли за щось картав учнів у клясі, то на грецьких дітей казав Олександер Дмитрович — «ей, ти — дурне сало!», а на нас, українців, добирав інші слівця, переважно звертався не по справжньому прізвищу, а переходив на прізвиська — казав не Зуй (на ВАсиля), а Киндинів, не Назаренко, а Драний тощо. Так він це робив просто й незлостиво, а учні ніколи не приймали того за образу. Ще й хихикали — як удостоєні окремої уваги... А знав він і дуже добре пам’ятав, як кого дражнять (прізвиська), — хоч кого зі своїх учнів, включно з тими, що давніше кінчили семирічку. Хоч він довгі роки працював і жив аж у Білгороді (між Харковом і Курськом), але власну хату мав у Костянтинополі — з городом і садом, щороку навідувався туди, а за моєї пам’яти тільки там — ус. Костянтинополі — й жив (може буде два км звідти до школи — в центрі Андрїївки) і сам тримав у взірцевому стані сад і город. Тож в Андрїївці він про все знав і багатьох людей знав. Колись була Андріївка волосним центром, а пізніше якийсь час — і районовим (за радвлади). І якою це було для мене несподіванкою, коли одного разу я почув від Олександра Дмитровича: «А ти, Писарчук, що там робиш?» Я нічого такого не робив, а тільки притримав за косу Марію —на прізвище Пача (грекиня), коли та коса чомусь звисла на мою парту. На мій запит, чого це я раптом став Писарчуком, була відповідь— лекція: «Твій батько Варлаам був колись отам (показав у бік колишнього волосного управління, а тодішніх наших шкільних лабораторій) писарем, а якщо ти син писаря, то ти писарчук. Зрозумів?» Відтоді й усі почали мене дражнити Писарчуком. ..."

Біографічна довідка

Барабаш (Барабашев) Олександр Дмитрович 1874 року народження с. Новокерменчик Старокерменченського Великоновосілківського р-ну Донецької обл, грек освіта вища, безпартійний. Вчитель НСШ. Проживав: с. Улакли Великоянісольського (Великоновоселківського) р-ну Донецької обл.Заарештований 19 квітня 1935року. Засуджений спецколегією Донецького облсуду на 10 років ВТТ з позбавленням прав на 3 роки. Реабілітований у 1991р.

З послужного списку

Помічник наглядача Білгородського духовного училища, колезький радник, кандидат богослов'я Олександр Дмитрович Барабашев викладає Святе Письмо у 1 та 2 паралельних класах Курської духовної семінарії при названому училищі. 39 років від народження, віросповідання православного, відзнак не має, платні отримує 2000 руб. штатного, 600 руб. за завідування 4-ма семінарськими класами та 420 руб. за викладання Святого Письма в 1 та 2 класах семінарії при училищі, а всього - 3020 руб. на рік.

З духовного звання, син священика. Придбане володіння: у селі Гаврилівці Олександрівського повіту Катеринославської губернії завод цегляний та черепичний, кам'яний, паровий млин та 2 кам'яні будинки.

Після закінчення повного курсу наук у Київській духовній академії зі ступенем кандидата богослов'я визначено на посаду викладача до Білгородського духовного училища з російської мови з церковно-слов'янською у старших класах, з видачею йому третього не в залік платні — 16 червня 1903 р. З дозволу єпархіального Преосвященного викладав словесність та літературу у 4, 6 та 7 класах Білгородської жіночої гімназії з 22 вересня 1904 по 15 серпня 1905 р.

За визначенням Правління училища із затвердження Його Преосвященства викладав логіку та психологію у 3 класі семінарії при названому училищі з 9 червня 1907 р. по 13 лютого 1909 р.

За визначенням Правління училища із затвердження Його Преосвященства викладав словесність та історію російської літератури з 4 вересня 1906 до 30 вересня 1908 р.

Викладав з дозволу Його Преосвященства у Білгородській приватної жіночої гімназії, вмістом Федченка-Якобовича, російську словесність з 15 серпня 1907 по 24 січня 1908 р.

Наказом обер-прокурора Св. Синоду переміщений на посаду викладача словесності до паралельних класів Курської духовної семінарії при Білгородському духовному училищі — 24 січня 1908 р.

Найвищим наказом із цивільного відомства за № 14 за вислугу років удостоєний у чині колезького асесора зі старшинством з 16 липня 1903 р. Визначенням Святішого Синоду переміщено на посаду помічника наглядача училища – 30 вересня 1908 р.

За визначенням Правління училища із затвердження єпархіального архієрея викладав основне богослов'я у 4 класі семінарії при училищі з 11 вересня 1908 р. по 15 серпня 1910 р., з 12 жовтня 1910 р. по 30 грудня 1910 р.

За визначенням Правління училища з дозволу єпархіального архієрея викладав психологію з 10 вересня 1908 року по 6 березня 1909 року. .

Найвищим наказом по цивільному відомству від 13 лютого 1912 року за № 7 за вислугу років зроблено в колезькі радники зі старшинством з 16 липня 1911 р.

Одружений з дочкою поселянина, дівчиною Євдокією Андріївною, у них дочка Галина, народилася 18 червня 1904 р., дружина і дочка сповідання православного, перебувають при ньому.

"Чув я, що коли в Юзівці відкрився педагогічний інститут у 1930 році, Олександрові Дмитровичу Барабашеві була запропонована посада викладача світової історії. Хоч пропозиція вийшла від його приятеля Захарова (грека), директора інституту, Олександер Дмитрович ту пропозицію відхилив. Не прийняв запрошення, мотивуючи свою таку відповідь — похилим віком (йому минав 64). Насправді, як мені відомо, причиною неґативної відповіді був хомут марксизму для історика. Саме так сказав мені Олександер Дмитрович, коли ми випадково зустрілися на Юзівській залізничній станції восени 1932 року. Він пропустив кілька трамваїв задля розмови зі мною. Питав, що сталося з Захаровим — чому він уже не директор педінституту, де тепер (тоді б то) живе його добрий знайомий Ілля Олексійович Тахтаров з дружиною (моєю двоюрідною бабусею Мотроною Радивонівною) — чи й досі в Озові на Дону (він і про те знав!); я сказав йому, що по двох роках учителювання я вступив до Юзівського (тоді ж Сталінського) педінституту — і оце саме переїжджаємо всім інститутом до Маріюполя; сказав, що новим директором інституту нарком Скрипник призначив висуванця Настевича, який уже почав у нас викладати історію України. Почувши це про Настевича, Олександер Дмитрович не то усміхнувся, не то скривився й крізь зуби вимовив: «І казатиме, що Грушевський сякийтакий...» Як в око вліпив: першу лекцію Настевич присвятив розгромові «школи Грушевського». Коли я «похвалився» Олександрові Дмитровичу, що ще весною того самого року (1932) розкуркулили мого батька, він процідив, примруживши очі, що то ще й довго я чекав того... А приїхав тоді Олександер Дмитрович у Юзівку — по сухарі, яких йому там насушили приятелі. У Костянтонополі вже тоді не міг він купити куска хліба. Поміг я тоді Олександрові Дмитровичу сісти на трамвай (насилу протовпився), попрощавшись перед тим — навіки. Бачив я крізь вікно: не сидів, а стояв він у трамваї й хусткою витирав очі. Вічна пам’ять тобі, дорогий мій учителю Олександре Дмитровичу!"

1932 год. Сталіно. Трамвай. Рух трамваїв почався у Сталіно в 1928р

"Як мені поталанило всунутись до згаданого педінституту, тільки темна нічка знала (так, між іншим, любив казати про свої хожденія по вищих школах Олександер Юхимович Шумейко). Це був перший рік, коли вступники мусили тримати іспити до вищої школи. Готувався я до тих іспитів денно і нічно. Витримав успішно. Алеж то було не все ще: як до мене поставиться приймальна комісія після іспитів — чи не докопається до мого соцстану? Якось не докопалися. Був я прийнятий. А довідався я про це, коли вивісили список прийнятих чи зарахованих на перший курс мовнолітературного відділу. Підходячи до дошки оголошень, я був приготований довго читати той список і шукати в ньому себе, а тут на тобі: моє ім’я — друге в списку, а першим був тоді ще невідомий мені Іван Зливко. Той самий, що десь пізніше вибився в письменники.

посилання на книгу І. Зливко "Казки"

Я аж підскакував, а мій товариш (прийшов зі мною, переживав за мене) Юхим Шумейко теж радів, кажучи: «А тепер помагай мені витримати іспити з математики до металюрґійного технікуму.» Як же могло бути інакше — заходився помагати ще енерґійніше (я й перед тим мало не щодня помагав, але потроху). А помагаючи, я додумався, як зробити, щоб Юнька (Юхим) напевно іспити витримав (через лихі обставини він семирічки не закінчив перед тим): пішов я разом з ним на іспити й сидів біля нього майже впритул до кінця іспитів... Експеримент удався. Щодо моїх іспитів: ідучи на них, я не тільки переживав — шкіра на мені терпла. Перший раз в історії радянського шкільництва — такі вступні іспити. А було це —після спеціяльної постанови партії й уряду, за підписом Молотова й Сталіна. Влітку 1932 року. А хіба я знав, скільки там буде кандидатів на одне місце? І взагалі я завжди (майже завжди) мав алерґію до іспитів. Та мені відлягло зразу, коли я, переступивши поріг залі, побачив миле лице одного з тих що будуть іспитувати — Антона Івановича Болгарського, свого колишнього викладача української мови й методики в педагогічному технікумі, який чомусь називався Сталінським, хоч був він поблизу села Мар’їнки (на обійсті Карпова, кол. власника копальні)."

Петро Олександрович Карпов власник маєтку Трудове та Вознесенської копальні зараз шахта Трудовська. На місці маєтку був відкритий педагогічний технукум зараз на цьому місці знаходиться Мар'їнська загальноосвітня школа-інтернат № 3 ім. А. С. Макаренка. Адреса: вул. Зелений гай, 1, м. Мар'їнка, Донецька область.

 "Антон Іванович уже був тоді доцентом української мови в педінституті — також, на лихо, Сталінському. Він на віддалі впізнав мене, похвалив, що я вступаю до вищої школи, натякнув на те, що по чотирьох роках я можу стати його близьким колеґою — асистентом. І після цієї приязної розмови я вже на іспитах був, як дома. Пізніше, зустрічаючись на дозвіллі з Антоном Івановичем, я розпитував його про інших викладачів педтехнікуму. Поспівчували ми разом Російському Ленонідові Івановичу, кол. директорові педтехнікуму, якого переманули до педінституту, а потім — по рокові, здається, — усунули ні за се, ні за те. А він уже був немолодий тоді. Якось бачив я його, Російського, на вулиці в місті: осунувся, сумний, дуже приношені черевики на ньому; перекинулись кількома словами і він поспішив додому, бо там, казав, дружина чекає — дуже хвора. У технікумі викладав Російський не тільки педагогіку, а й педологію, яка саме тоді вже починала виходити з моди, вважалася буржуазною наукою. А викладач з нього був — дуже добрий. Запам’яталася одна його улюблена фраза: «Дитина — це великий критик.» А про той педагогічний технікум — його перевели в Донбас із Пирятина — лишилися в мене добрі спогади. Може не так технікум узагалі, як про основний склад викладачів на чолі з Леонідом Івановичем Російським — із панів паном на вигляд, з такими шляхетними манерами, таким завжди урівноваженим, розважним. Дехто з комсомольчиків наважувався казати, що він старосвітський поміщик та інші дурниці, але ми їх затюкували відразу. Від Російського першого залежала повага до всього педагогічного складу тієї школи. А тоді ще — це слід підкреслити обов’язково — педтехнікум мав підвищену програму й фактично готував учителів для семирічки, а не тільки для початкової, чотирирічної школи.

Про викладачів. Мимоволі мушу почати від викладача української мови — майстра свого діла, як усі казали, хто знав його — в педтехнікумі, а пізніше в педінституті, — від Антона Івановича Болгарського. 

Закінчив свого часу два університети — Варшавський і Московський. Він був не тільки знавець і добрий викладач мови, а й завзятий українізатор. Це був Донбас, а не Пирятин, — йому довелося муштрувати місцевий елемент, шліфувати їм українську мову, відзвичаювати студентиків і студенточок від російської — до того ж недолугої — мови. Це була доба українізації в повному розквіті й силі. Антон Іванович просто захопився своєю місією, робив своє діло, не оглядаючись на задні колеса. Він і таке казав, коли входив у ролю, що йому особисто давав настанову «Микола Скрипник, сам нарком освіти» чистити українську мову в Донбасі й нікому не давати спуску. Скрипник сам походив з Донбасу — з Ясенуватої, то він, мовляв, знав, що казав, знав, що треба в Донбасі робити й як треба українізувати, а вчителів — насамперед. Антон Іванович навчав мови й виполював бур’ян у мові студентів, не тільки не дозволяв говорити російською мовою, а й боровся проти вживання окремих російських слів, домішування їх до української, домагався поправної вимови звуків (ч, щ — наприклад); виправляв лексичні й фразові кальки тощо. Аж таке бувало, що Антон Іванович на лекціях оголошував окремим студентам: »Вам, вам і вам я ставлю незадовільну оцінку з мови, бо вчора в парку ви розмовляли з кимось російською мовою.» І все. Можете скаржитись кому хочете. А ніхто не поможе. У педінституті цього вже не було, не міг собі дозволити Антон Іванович таких крутеньких заходів. Але й там, у педінституті казав і повторював: «Дивіться — це ж сам Микола Скрипник затвердив цей правопис!» Як хто розумів це, так розумів, але Антон Іванович сумлінно й наполегливо робив своє праведне діло. Шана й дяка йому за це.

Саноцька, ґранддама й красуня — викладачка чужих літератур, а серед них і російської. Викладала чудово — тільки українською мовою, навіть цитувала російську прозу з українських перекладів (поезію й з ориґіналу, якщо не мала доброго перекладу).

Горбань Сергій Іванович — викладач математики й методики. 

З любов’ю до свого предмета викладав, послідовно, чітко й ясно, аж прицмокував викладаючи. Коли викладав методику аритметики, нам рекомендував підручник Кавуна, але сам той підручник критикував і рекомендував дещо своє — в заміну за Кавунове. Здається, що й його незабаром переманув до себе якийсь інститут. Від його дочки Валентини я знав лише про те, що його запрошено до інституту. А це вже— між іншим: в технікумівському середовищі подейкували, що Сергій Іванови— дарма що був суцільно руденький, але таки лавелас — мав якийсь успіх у красуні Саноцької. Можна було й не дивуватися дуже, бо чоловік її (на прізвище Карамиш) був такий собі сухорлявий і нецікавий господарський робітник у тому технікумі (родом із Кубанщини, кол. офіцер...).

Товстоліс Ягор Миколович — викладач природознавства, цебто ботаніки, зоології та біології. Жив
своїм ділом, у лабораторії проводив більше часу, ніж дома. Його любов до природи передавалася й студентам, які й його любили, а ще більше — його дуже вродливу дочку, тому так умлівали в її присутності й розгублювалися, коли їх про щось питав Ягор Миколайович.

Досить кольоритною фігурою серед викладачів педтехнікуму був Петро Андрійович Ковальський — викладач фізики й хемїї. Він не з Пирятина прибув, як більшість викладачів, а з Києва. Казали, що там (у Києві) він був навіть професором у якомусь вищому навчальному закладі, але його — як і багатьох тоді — з Києва адміністративно видалили ніби за якесь минуле. Що він був— як викладач — на висоті, про це не доводиться багато говорити. На відміну від інших викладачів був він якийся замкнутий у собі, ні з ким із колеґ фактично не товаришував, мало коли появлявся на люди, хоч там майже й не було куди піти на люди — малий двір з будиночками навколо і невеликий напівзанехаяний парк із двома замуленими ставками. Лекції його відбувалися в лябораторіях — фізичній та хемічній. До своїх слухачів—студентів він звертався словом «товариство» (лихі язики шептали, що це обрубок від «панове товариство»). Під час хемічних експериментів від нього можна було почути: «Товариство, дивіться—дивіться, в колбі справа потемніла, і стрілка поперла на схід.»
Скільки Петро Андрійович мав лекцій щодня і на тиждень, а скільки годин консультацій, тільки він сам міг сказати. Багато годин він пробував у лябораторіях з ляборантами й сам — дуже дбав про те, щоб усе було готове до його лекцій з різними групами, з групами різних років навчання. А останнім часом за моєї нам’яти — ще й з робітфаківцями, більшість яких дуже мало що знала з фізики та хемїї, а були вже більш ніж дорослі й мали родини.

Недарма дружина Ковальського дуже нарікала, що їй самій доводиться виходити на моціон і на побачення з сусідами. Від неї можна було коли-будь почути: «Мой Петька — дурак» не вилазить із стін школи; раніше мав багато роботи, а тепер іще вовтузиться задурно «с теми болванами
рабфаковцами», з яких все одно нічорта не вийде... Що вона була трохи теє, без слів ясно. Українську мову знала, але ніколи її не вживала. Петро Андрійович ніколи з нею не сперечався, хоч і не підтакував також ніколи. Отак вони й жили.
Решту викладачів згадаю найлаконічніше, хоч дехто з них і заслуговує на ширшу довідку. Черняшевський — соціяльні науки, з політекономією включно; Григорович — музика й співи (був потерпілий — усунений за приховання свого «темного» минулого, був свого часу священиком); Новицький — дидактика та — як довантаження — т. зв. диткомрух (піонерія та ін.); Стародвірський — образотворче мистецтво (неповне навантаження); Семенів — історія робітничого руху, хоч викладав — як довантаження? — короткі курси про Велику Французьку революцію та ін. Аж занадто захоплювався висловом «скарали на горло»

На додачу — кілька слів про робітфаківців та ще декого в педтехнікумі. Інтеліґентний на вигляд там був лише один робітфаківець — Сашко Карпеко, рідний брат тодішнього заступника наркома освіти Карпека. Чомусь поза лекціями Сашко не говорив по-українському, дарма що його брат був тоді українізатором — не менш завзятим за самого Миколу Скрипника. Але навіть Антон Іванович не карав його за те. Мешкав Сашко в одній кімнаті з двома колишніми (нібито!) безпритульними — Захаром Фірайнером і Ванькою Султаном, про яких нічого доброго не скажеш. Під час чистки комсомолу — влітку 1930 року — цих двох типів виключили з комсомолу. Сходячи зі сцени, Фірайнер махав газетою, як віялом, і в лице комісії, що чистила комсомольців, типово по—босяцькому сказав: «Что хотите думайте обо мне, а у нас єсть комсомольцьі похуже меня.» Махровішого босяка за Султана — уявити не можна. Говорити по-російському просто не вмів, але безжалісно калічив. Казали, що обидва ці вичищені з комсомолу були восени поновлені в членстві й післані на села на місяць чи два — в складі ударної бриґади колективізувати селян. Мав я нагоду почути, як Султан промовляв у с. Богоявленці, де я перший рік учителював уже. Наводжу короткий уривок з його красномовства (з пам’яти):
...«Товарищи, у нас на сиводнишньїй день, товарищи, камфозное движение, товарищи... Чого вьі смеетесь, я вас пьітаю?.. Я вам сурйозно говору — камфозное движение, а смишкьі в сторону. А если так, товарищи, если у нас камфозное движение, то и бьіть по сему, а вві сабе, как хочете...»
І на завершення цього додатка — про студента Петра Горбатка, який був, як і я, на спеціяльних і таки літніх курсах для студентів, яким треба було на цілий семестер скоротити термін перебування в технікумі, щоб до вересня вони встигли стати вчителями. Петро Горбатко встиг за той час напам’ять завчити всі важливіші промови підсудних на процесі СВУ, на відмінно склав іспити з усіх предметів на прискорених і перевантажених курсах (методики було найбільше) й поїхав із тим надбанням до свого ж району — Красно—Луцького — починати вчительську кар’єру

Саме завдяки фондам цього технікуму і Олені Боряк, котра їх знайшла в архіві ми маємо унікальну інформацію про Мар'їнку і можемо прочитати її в книзі Мар'їнка: етнокультурний портрет українського селища на Донеччині кінця 1920-х pp. / Вступ. ст., упоряд., комент. О. Боряк.За словами О. Боряк в фондах також є подібні етнографічні описи і по іншим населеним пунктам Донеччини. Маю надію, що і їх теж колись надрукують або викладуть онлайн

Ніби передчував я, що доведеться складати вступні іспити, розігнавшись до інституту, — весь час упродовж двох років учителювання, а в часи літньої відпустки найбільше, підтримував заочно й безпосередньо діловий зв’язок з мовнолітературним відділом Сталінського інституту (чомусь тоді такі інститути називалися інститутами профосвіти). Живий і дружній зв’язок я почав мати з Антоном Івановичем Болгарським, коли його призначили туди відразу на посаду виконувача обов’язків доцента української мови — здається, в січні 1931 року. Навідуючись до Юзівки (м. Сталіно), кожного разу я заходив до інституту, брав у навчальній частині по одному примірнику навчального пляну і програми всіх гуманістичних відділів, а листовно — з місця праці — просив секретаря навчальної частини слати мені по одному примірнику всі зміни плянів і програм (таке часто ставалося, я знав). Більше того, я листувався з кількома студентами інституту, яких особисто знав, а чи не найбільше розпитував про все сестру своєї колеґи по школі (в Богоявленці) Ольги Василівни Демішевої, коли та сестра її приїздила в гості до неї — досить часто. Порівнював я знання тієї гості з інституту зі своїми — і бачив, що мені нема чого боятися, хоч це потроху й шкодило — заколисувало мене, не сприяло моєму завзяттю краще підготуватися до навчання в інституті. Але курс української мови Олекси Синявського та новий правопис (з 1928 року) я ніколи з рук не випускав, щоб не впасти в грязь носом, коли, нарешті, зустрінуся знову — цього разу в інституті — в авдиторїї з Антоном Івановичем. Я вже згадував, що з Антоном Івановичем я зустрівся на вступних іспитах; що іспити я всі витримав (математика, фізика, хемія, біологія, історія — України та інші історії, українська мова й література, якась мішанина з політики), що вже був прийнятий до інституту. Але: все я зробив і свого досяг, не мавши відкріплення відділу освіти. Пам’ятаю, що Павлівський районовий відділ освіти (там була дама Челідзе заввіділом і Ващенко Іван інспектором) слухати не хотів, коли я звернувся в справі відкріплення, а без відкріплення відділу не можна й показуватись із тим самим проханням до окружного... А вже наближається перше вересня — початок навчального року, в школі мене чекають... Якщо вчинять шурю—бурю, мене можуть відкликати з інституту, придумають якусь кару. Не знав я, як могла приймальна комісія інституту зарахувати мене в свої студенти без відкріплення з окружного відділу освіти. І коли я закрутився— заметушився, несподівано зустрічаю на Першій лінії міста (на головній вулиці) Іллю Олексійовича Тахтарова, який каже мені, що він був уранці того дня на авдієнції в Захарова — директора інституту, і Захаров запевнив його, що мою справу (відкріплення) полагоджено полюбовно. Питаю, як це сталося, і чую відповідь: Захаров телефоном поговорив із заввіділом освіти (окружним) у присутності Іллі Олексійовича й домігся, що той заввіділу пришле листа відкріплення до інституту. А я й забув, що свого часу я говорив зі своїм (хоч і не рідним) дідусем Іллею Олексійовичем Тахтаровим про свій клопіт з відкріпленням, а він обіцяв колись зайти до свого старого приятеля Захарова і т. д. А вони ж, як згадував я раніше, — обидва греки, тож їм порозумітись було легко. Мабуть, мало значення й те, що серед літа того року (1932) я багато поміг Іллі Олексійовичу з бабусею (двоюрідною) Мотроною Радивонівною переїхати аж з Озова назад до Сонцівки... Рука руку миє. Рідко який грек стане задурно щось робити чи помагати... Мені пощастило. Була й ще одна заморока в мене — з моїм соцпоходженням (син розкуркуленого батька), але ту справу помогли мені залагодити добрі люди. Бодай на час.
Несподіванка: з чийогось наказу мій інститут на ґвалт перекидають до Маріюполя. Чуємо, що на місце Захарова призначено директором інституту Настевича. Дослівно ґальопом примчали ми до Маріюполя, розмістилися в кількох уже обладнаних приміщеннях, а я потрапив до колишньої синагоги, що була на вулиці 1-го травня. 

синагога Маріуполь

Не гаючи аніскілечки часу, після першої ночі — о восьмій ранку — вже слухаємо лекції в приміщенні недавнього ще грецького педадогічного технікуму, що був також на вул. 1-го травня. Директор Настевич у великому коридорі стрічав тих, що спізнювалися, — і покрикував на них так, що ми все чули в зачинених авдиторіях. Після другої лекції — мітинґ у тому самому величезному коридорі (це була до революції жіноча клясична гімназія). 

До 2014р на цьому місьці (вул. Георгієвська 63) знаходився міській відділ поліції. В 2014 році будівля згоріла під час бою

Асистент Віктор Бурий відкрив мітинґ і надає слово Настевичеві. Говорив Настевич спокійнішим тоном, але підкреслював, що нарком освіти Микола Скрипник наказав, щоб інститут не змарнував не тільки ані одного дня, а й ні одної години; перестерігав, що він сам, директор, буде брати на облік тих студентів, які будуть спізнюватись на лекції, — і накладатиме стягнення. Аж до виключення з інституту. Захаровська доба, мовляв, кінчилася і не повернеться... Всі і все зрозуміли. Питань не було. Нова мітла чисто мела. Лекції в інституті на всіх відділах і курсах (роках навчання) відбувалися реґулярно й нормально, бо майже всі професори й викладачі приїхали до Маріюполя. Тільки два професори прибули пізніше — Іваницький (історія педагогіки) із Києва і Крилов (математика) чи не з Харкова. На моєму курсі, мовно-літературному, викладали: доцент А. І. Болгарський — нормативний курс української мови, проф. Настевич — історія України, проф. Іваницький — історія педагогіки, проф. Кузняк — пропедевтичний курс філософії, доцент Симоненко — загальне мовознавство, викладач Жуков — німецька мова. Літературні курси були запроектовані на другий семестр, викладач іще невідомої кваліфікації (звання) мав прибути з Харкова. Російських предметів не було й не передбачалося на моєму курсі. Незабутній факт: коли запропонували Болгарському прочитати на третьому курсі стислий огляд російської літературної мови, він рішуче відмовився, сказавши й повторивши: «Не можу, бо це для мене нелюбимий предмет.» Ніхто, здається, й нічого на це не сказав Болгарському, але пізніше та його фраза відбилася на його дальшій кар’єрі, якщо не на його житті взагалі. Як відомо, 1932 рік — це був горезвісний рік для викладачів соціяльних наук, бо Сталін своєю зловіщою статтею чи листом (до Слуцького) забив осиковий клин і в найменші прояви академічної свободи. Але в нас іще тільки Настевич силкувався перебудуватися, тільки він повторював за Сталіном формулу про «національну формою, але соціялістичну, пролетарську (чи інтернаціональну) змістом культуру.» У нас не було ще партійної кліки, то якось жилося нашим викладачам без того тотального натиску й без наганяїв їм та прочуханок (обробок) на відкритих партійних зборах, як це почалося пізніше, та на засіданнях факультетів, куди колибудь можуть безцеремонно заходити парторги й нагадувати, що «сказав товариш Сталін». Коли-не—коли подавав не цілком сміливий голосок Віктор Бурий — єдиний із явно партійних, алеж він сам ще був студент третього курсу. А що Настевич із шкіри лізе, то його, мовляв, становище зобов’язує як висуванця, скороспеченого директора. Крикунів—робітфакіців із Султаном на чолі (він і в інституті продовжував бути робітфаківцем) ніхто й не збирався ще трактувати поважно, а до того ж — активніші з них були довго заклопотані доставок) й видачею харчів студентам; неофіційним бригадиром харчового постачання був Іван Світличний — це, як тепер відомо вже, дядько теперішнього мученика в психушках літератора Івана Світличного. А був тоді той дядько Світличний — такий ортодоксальний комсомолець, що міг робити нам клопіт не менший, ніж котрийсь «сильно партейньїй». Його небога (Світличного-дядька) Надія Світлична мені особисто казала тут (у Маямі), якої вона високої думки про нього й тепер, бо він там продовжує бути партійним активістом, а як викладач історії (уже пенсіонер він) — дуже безбарвний. 

Іван та Надія Світличні племінники Івана Світличного, та Леоніда Світлична (жінка Івана).

Іван та Надія народились в с. Половинкине Старобільського р-ну Луганської обл. 

Іван український літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960–1970-их років — шістдесятництва, репресований. Лавреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка. Старший брат Надії Світличної. Член Міжнародного ПЕН-клубу (1978).

Надія учасниця руху шістдесятників, правозахисниця, публіцистка, мемуаристка, журналістка, дисидентка. Членкиня Закордонного представництва Української Гельсінської групи, редакторка-укладачка «Вісника репресій в Україні» (США), лавреатка премії імені Василя Стуса (1992), Державної премії України імені Тараса Шевченка (1994).

Нам казали, але ми не були певні того, що був партійним і професор Кузняк, хоч він сидів тихо і в партійні сатрапи не надавався ніяк. До речі, походив він із Західньої України, ми не знали, коли саме він прибув звідти, але добре знали, що він закінчив Віденський університет.

Тож можна було вважати, що викладачі наші партійного засилля ще не відчували, а найактивнішого партійця Бурого кликали не товариш Бурий, а асистент Бурий... Справжнім
асистентом він не міг бути, бож недавно став студентом третього курсу на історичному відділі. Дисципліна, що її завів Настевич, нікому не шкодила, навпаки — тримала всіх у діловому настрої, тому досить швидко все утряслося на новому місці. Місто нам усім подобалося більше, ніж Юзівка — тісна й задимлена. Як викладачі, так і студенти — добре зжилися за короткий час, відносини між студентами й викладачами були просто ідеальні. Щоправда, від одного Антона Івановича пищали деякі студентки нашого (першого) курсу, бож він таки вимагав, а на третьому курсі не одна студентка, казали, й сплакнути встигла, коли там (на третьому курсі) заглибився Антон Іванович в історичний курс української мови, цебто в історичну граматику, головним чином. Мабуть, саме ті плакси й прозвали тоді Антона Івановича «Єрчиком» (це історична назва /ь/, редукованого /е/: дьнь >день > дня...). Та це була по суті невинна річ — так прозвати викладача. А сам наш «Єрчик» тим не переймався і не потурав на сльози... Кількома словами — хто й як викладав та як ми сприймали. Неперевершеним був той—таки Болгарський Антон Іванович. З однаковою легкістю й так безпосередньо доносив до нашої свідомости легші й складніші відомості, що тільки ковтай готове, якщо ти маєш відповідну базу, знаєш елементарний курс без прогалин. Зі свіжим знанням усього курсу Синявського й добре засвоєного цілого українського правопису з 1928 року нам обом — Волод. Розенберґові й мені — подаваний курс Болгарського залягав легким пластом у пам’яті, не лишаючи плям незрозумілого. Декому доводилось напружувати увагу й дозубрювати після лекцій, а декому лишалося й чимало незрозумілого. Були від них різні питання, на них старанно і ще ясніше відповідав—пояснював Антон Іванович, а час від часу, трохи скривившись і повернувшись лицем набік (це його манера), казав: «Я подаю матеріал мікроскопічними дозами. Інакше не можу. І не буду...» Зустрівшись очима зі мною або Розенберґом, робив незадоволену міну й поглядав угору. Іноді питав того чи того з нас — зроуміли чи ні ми. Коли чув позитивну відповідь, сам сідав, а нас заставляв відповісти ще раз тим, що й після його відповіді-пояснення дивилися на нього розгублено. Були зовсім мало підготовані, після першої контрольної роботи
(заліку) розчаровувались і випрягали серед дороги. Декому з них рекомендував Антон Іванович перейти, поки не пізно, на робітфак або... на історичний відділ. І вони послухались. Після цього вже забув Антон Іванович про мікроскопічні дози. Щедрими дозами підсував нам, додаючи до виразно сучасних мовних явищ, історизми, діялектизми, церковнослов’янізми й інтранжизми (запозичення з неслов’янських мов) — і витлумачував їх, указував на походження й більшу чи меншу доцільність їх у нашій мові. Найбільше, здається, спинявся на церковнослов’янізмах Шевченка і на діялектизмах Франка. І все — з пам’яти, ніколи не заглядаючи в нотатки, як деякі інші викладачі своїх предметів, котрі без шпарґалів не могли й кроку ступити. У нас це був викладач політекономії. Настевич, ставши директором інституту, почав манірничати й хизуватися і під час лекцій в авдиторії; то сідав на стілець, то вставав; то гасив цигарку, то знов запалював; то говорив на тему лекції, то — ні з того, ні з сього— переходив на балачку про своє приватне життя, а ще гірше— їхати на Грушевського, розповідати, як він, Настевич, перебуваючи в інституті історії України, в Києві, — відкрито не погоджувався з поглядами свого зверхника й учителя, який той Грушевський буває прикрий зі своїми молодшими колеґами і т. д. Не можу ні одного студента назвати, котромуб така повідінка викладача подобалась... Тим більше, що матеріал у своїх лекціях Настевич подавав жужмом, не доводив думки до кінця. Хто знав Настевича ще в Юзівці, коли він не був іще директором, — не хвалив його лекцій і там, дарма що готувався Настевич до лекцій цілими ночами(світло не гасло в його кімнаті); сміючись, казали, що ніхто не знає, скільки Настевич штанів протер, отак готуючись до лекцій.
...Ще кілька слів з моєї історії в Маріюполі (тепер це м. Жданов). З інтститутом я потрапив до цього міста не як новак: того самого року я вперше там побував на початку літа. Привело мене туди спершу бажання відвідати декого з моїх близьких рідних, а заразом і кілька сонцівських родин, фактично наших приятелів. Усі вони опинилися там після розкуркулення, урятувавшись від запроторення їх до білих ведмедів чи Колими. А другою спонукою прибути до Маріюполя було моє порозуміння (листовне) з Іллею Олексійовичем Тахтаровим (уже згадуваним) — зустрітися з ним у Маріюполі й поїхати пароплавом до Озова, де він прожив уже два роки з дружиною, моєю — вже також згадуваною — двоєрідною бабусею Мотроною Радивонівною. З найрідніших моїх розкуркулених жив уже тоді в Маріюполі — на гавані Шмідта — Андрій Радивонович Кислиця, також не раз уже згадуваний; з родиною, розуміється. Ото і сталося тоді те, що я поїхав разом з Іллею Олексійовичем до Озова, поміг там йому спакуватися й на пароплав повантажитися (в Озові над Доном), а потім у Маріюполі перевантажитись на два вози, якими він — Ілля Олексійович — повіз своє добро до Сонцівки. Лишившись у Маріюполі, я гостював у дідуся Андрія Радивоновича з тиждень, бачив його й на роботі — був він вантажником на гавані Шмідта — й спостерігав, як він грався—бавився з великими й важкими пакунками, бож знав я його й дома як силача й прославленого борця. Устиг я тоді оглянути все місто й околиці — давніше побудований металообробний завод (колись Нікопольський, а за рад. влади імени Ілліча) і новобудову тодішню Азовсталь, творіння Рамзіна, засудженого керівника Промпартії...
Тож з інститутом я увалився до Маріюполя майже як додому. Мало не щодня відвідував рідних і земляків. Вони пропонували мені мешкати в них, щоб я не гнувся в гуртожитку, ба навіть у кол. синагозі. Алеж з мотивів безпеки не міг я спокуситися на кращі вигоди: вони всі розкуркулені і я син розкуркуленого батька, а вчуся в педінституті... Я й так мав чого побоюватися в самому інституті — зовсім несподівано для мене де не взявся там партійний студент— переросток (йому було понад 30 років) Іван Шиш, родом із села Андріївки, де я закінчив семирічку і звідки недалеко до моєї Сонцівки (сім верст). Як той Шиш не впізнав мене, це було диво з див. А я пам’ятав його навіть дуже добре: його хата в Андріївці — близенько від школи (моєї семирічки), бачив я його там (щоправда — вже дорослого) безліч разів, як не на площі перед школою, то на базарі щонеділі; на площі він грав у баскетбола, хоч і був без лівої руки, та й узагалі наші стежки в Андріївці схрещувались де треба й не треба (сельбуд, пошта, лікарня, аптека, базар, крамниця і т. д.). Раз—разом тільки спитав він мене в гуртожитку, звідки я — не пам’ятаю вже з якої нагоди. Я як спрожогу відповів тоді йому — з с. Гришиного. Можливо, що я тоді почервонів або й заблимав очима, але все обійшлось благополучно, бо виглядало, що Шиш мені повірив і задовольнився. А чи справді він повірив, для мене лишалося таки загадкою. Засумнішавшись, він же міг заглянути в мою особову справу в інституті: партійному все може бути відкрите й можливе. Так я жив — з постійним страхом, а коли де зустрічався з Шишем, то мене кидало в жар, а серце не тільки тьохкало. Була й ще одна нагода переконатися, який то світ малий: зустрівся я в інституті з тим самим Іваном Ващенком, який був шкільним інспектором у Павлівському районі, коли я звертався до його відділу освіти в справі відкриплення... Сталося так, що й він вступив до того самого інституту — зі мною водночас. Та добре, що про те відкріплення для мене подбав сам Захаров, тому я сміливо дивився в очі Ващенкові.
Та не зважаючи ні на що, я тримав свої нерви на прив’язі й старався ходити по світу з піднесеним чолом. І непогано давав собі раду. Стипендії не мавши, я через добрих людей знайшов солідний підробіток: викладав українську мову в грецькій семирічці, де відбувалися заняття в старших клясах — У ДРУГУ зміну, цебто по обіді. І не голодував: у тій самій школі були дарові обіди для учнів і вчителів. Мені, як студентові, кухар давав необмежені порції: і зі співчуття до бідного студента, і з вдячности за моє добре ставлення до двох чи трьох його дітей, а моїх учнів у тій самій школі.
При сприянні батьків моїх учнів мені пощастило влаштуватися в місті на приватне мешкання, бож мав я можливість платити за нього (перебування в гуртожитку з синагоги було безплатне). Як для студента, це означало — можна жити. І не тільки сам я вже міг прожити і вчитись, а й своїй сестрічці Варварі, яка тоді животіла і вчилася в Юзівці, почав потроху помагати — слав їй гроші. Вона й досі за це дякує мені. І ще: в середині семестру я зміг просунути на робітфак одну дочку дідуся Андрія Радивоновича, Катерину, яка після розкуркулення батька перервала навчання в сьомій клясі. Тепер вона була... дочка робітника водного транспорту.
...Чуємо грім серед ясного неба — в кінці грудня (1932): за наказом наркома освіти Миколи Скрипника наш інститут приєднується до Луганського педагогічного інституту.

І знову все робиться блискавично швидко: прибув завуч Луганського педінституту з надзвичайними повноваженнями, за два чи три дні склав список відібраних — на підставі успішности — студентів, посадив на потяг увечорі, а на ранок ми вже в Луганському, де нас майже урочисто привітали: дослівно — «найкращих студентів Сталінського педінституту.» Звучить це приємно, але... скільки ж нас приїхало? Дуже мало. З моєї групи — з першого курсу мовно-літературного відділу — ...аж чотири з 30 студентів: крім мене, були — Володимир Розенберґ, Валентина Горбань і Надія Приліпа.
Щойно потижневі довідалися, кого бере до себе Луганський педінститут з професорів: Кузняка і Доценка... Та й місяця не проминуло, як Кузняка не стало — арештовано як підісланого аґента УВО. А його ж запросив до УРСР нарком освіти Микола Скрипник, коли спеціяльно виїздив до Західньої України вербувати (наймати) західніх українців до праці в радянській Україні, переважно з-поміж членів КПЗУ (Комуністичної партії Західньої України). Тепло нас прийняли в Луганському, але суворіша зима, ніж була в Маріюполі, тут обдала нас пронизливим холодом.
Як не як — це добрих дві сотні кілометрів на північ, а ми були одягнені і взуті відповідно до зони теплішої. Підтюпцем рухались ми від гуртожитка до інституту, не інакше й від інституту до їдальні, яка була далеченько — найменше півтора кілометра. 

Надворі ми були мерзляками, але в приміщеннях інституту й гуртожитку, навпаки, — навіть упрівали: огрівання тут було інакше, ніж у Маріюполі, — вугілля було своє, його вистачало.
З харчуванням було скрутенько, а мені — таки голодненько жилося. Після сніданку в їдальні — коли рідкий суп і сто грамів хліба, а коли скибочка хліба з ложечкою мармеляди й склянкою чаю — невесело бігалося до інституту, нелегко було витримати шість лекцій аж до 2-ї години, а потім волочити — не з підскоком бігти — ноги до тієї самої їдальні, в черзі простоювати й за столом просиджувати, поки подадуть рідкий пшоняний суп і на друге мізерну порцію картопельки з двома—трьома мікроскопічними кусниками верблюжого м’яса... Поки ще був запас грошенят, ходили ми — найчастіше з Волод. Розенберґом — на найближчий базар купувати рижанку, яку з вовчим апетитом уплітали в прикуску з рештою хліба — 400 грамів, що лишалися після спожитих 400 грамів у їдальні.
...Приєднали нас, прибулу з Маріюполя четвірку, до 22 однокурсників мовно-літературного відділу. Поглядали на нас ті однокурсники з цікавістю й не без заздрости: на них справляли враження наші ще червоненькі щоки, особливо ж у Валі Горбань, наші височенькі й кремезні постаті, та — чи не найбільше — наша не цілком прихована певність себе («найкращі студенти Сталінського педінституту...»). Щодо наших щік, то були вони такі (червоненькі), мабуть, більше від незвичного тепла в авдиторії...
По очах нових однокурсників ми з Володькою відразу прочитали й визначили, скільки серед них може бути здібних студентів. Наші погляди зійшлися точно — три: Сінцов, Файнберґ і Дубрович (один і дві). Дуже скоро це довів чи підтвердив наш новий викладач української мови в. о. доцента Микола Самсонович Маслов — ушкваривши добрий диктант. Позачерговий — щоб мати уяву, з ким йому доведеться далі мати справу. І щоб кожний студент у групі міг усвідомити своє місце. Наслідки того диктанту: перше місце зайняли п’ять студентів — Файнберґ, Сінцов, Розенберґ і я. Коли Маслов повертав нам провірені диктанти, якось виринуло питання про нашого попереднього викладача української мови (про Болгарського А. І.), і наша — вона була трохи наївна — Валя Горбань сказонула таке, що Маслов не знав куди подітися: «Другого такого викладача, як був наш Антон Іванович, треба пошукати.»
І знову ми швидко зжилися — цього разу із студентами Луганського інституту. Мало певне значення й те, що не приїхали з нами до Луганського ні Шиш, ні Султан, ні Ващенко, ні навіть Іван Світличний—дядько. З другого боку, було дуже жаль, що ми втратили Антона Івановича Болгарського. Про Маслова — трохи згодом. А те, що Валя Горбань сказонула, рознеслося по Луганському педінституту блискавично швидко. До нас (кол. маріюпільців) підходили студенти старших курсів нашого відділу (мовнолітературного) й заспокоювали—потішали( якщо ми хочемо пошукати другого Болгарського, то нам не доведеться далеко ходити — він тут, у Луганському — таки знайдеться. На другий рік, коли ми будемо на другому курсі. На наше питання — хто ж це, нам відповіли: професор Чапля, Василь Кирилович (тепер він тут більше відомий як Чапленко). 

Василь Чапленко (18 березня 1900, с. Миколаївка Новомосковського повіту Катеринославської губернії — †4 лютого 1990, Матаван, Нью-Джерсі, США) — український письменник, драматург, літературо- і мовознавець, критик, редактор, дійсний член УВАН та НТШ. Репресований у 1929 році у справі «СВУ», відбув сім місяців ув'язнення, потім влаштувався на робітфак Дніпропетровського металургійного інституту. У 1932 р. шукав роботи в різних містах: Сталіно, Луганську, Ашхабаді, Ставрополі, П'ятигорську. У роки війни повернувся у Дніпропетровськ, працював викладачем української мови у транспортному інституті. У 1943 р. виїхав до Німеччини, потім – до США (1949).

Хоч Маслов був не такий ерудит і не такий досвідчений, як Болгарський, але здібний, старанний, зі шкіри ліз, щоб викласти нормативний курс якнайповніше й на належному рівні; від інших почули ми пізніше, що він — Маслов — боїться Чаплі, від якого, як завідувача катедри, залежить його кар’єра. Це нас цілком задовольнило...
Не буду знову приділяти багато уваги всім професорам і викладачам, але декого просто гріх не згадати. Найперший з них нехай буде Пулинець Олександер Степанович — той самий, що після Другої світової війни опинився й надовго затримався в Чернівецькому університеті (це він співавтор, а я б хотів сказати — фактичний автор «Словника літературознавчих термінів», видання третє, 1971 рік). Було його за що хвалити і любити: кожна лекція його лунала, як дзвіночок — воістину словам було тісно, а змістові просторо.

Біографія Пулинеця вікіпедія та Національний банк репресованих

Устиг він нам прочитати курс поетики (теорії віршування) і літературознавство (теорія літератури) — і тоді перший він багато подав нам визначень (окреслень) літературознавчих термінів, які ввійшли до згаданого «Словника». Наступного року мав він викласти курс нової й сучасної літератури, подав нам список творів, що їх ми мали прочитати (включив він і «Пиворіза» Василя Чаплі). Але... Того наступного року (1933- 34) читав наш Олександер Степанович курс російської літератури і навіть російською мовою. Така метаморфоза — несподівана! Трагічна! (це був наслідок проголошення українського буржуазного націоналізму — як головної небезпеки). Також несподівано появився в Луганському педінституті восени 1933 року «харківський літературний критик» Костюк, Григорій Олександрович — і підхопив той курс української літератури, що його спекався Пулинець. 

Костюк, Григорій Олександрович (12 (25) жовтня 1902, село Боришківці, нині Кам'янець-Подільський район, Хмельницька область — 3 жовтня 2002, Сільвер-Спрінґ, США) — український учений-літературознавець, письменник, критик, мемуарист, історик, журналіст, лауреат Премії фундації Антоновичів (1988) та Міжнародної премії імені Володимира Винниченка (1991), довголітній голова ОУП «Слово» (1954–1975). Громадський та політичний діяч. Дійсний член УВАН та НТШ, член Національної спілки письменників України та Інституту з вивчення СРСР, іноземний член Національної академії наук України (1992). Член Міжнародного ПЕН-клубу.

Був звинувачений в укр. націоналізмі й 3 лип. 1936  засуджений до 5 років позбавлення волі. Покарання відбував у концентраційних таборах Ухтпечлагу (Воркутинські табори) ГУЛАГу.  Після звільнення з ув'язнення (25 листоп. 1940) оселився згідно з приписом НКВС УРСР у Слов'янську, працював завгоспом у місц. лікарні. Влітку 1941 одружився з Раїсою Бутко. В роки війни 1941–1945 мешкав на окупованій гітлерівцями території. Літ. та наук. діяльність відновив 1943 у Львові, переїхав до Німеччини.

Називали його (Пулинця) і перестраховщиком, і ще якось, але — може тільки це його і врятувало, бож хіба невідома була доля Костюка? Пішов же Костюк у підсусідки до білих ведмедів у 1935 році, де й зустрівся з колишнім директором Луганського педінституту Кост. Цикіном...

Ставши студентами другого курсу, мої пошукувані другого Болгарського навіть і не побачили його, цебто Василя К. Чаплі — його заслали викладати російську мову до Середньої Азії (пізніше він був, здається, на Північному Кавказі — чи не в Кисловодську). Місце Чаплі зайняв фактично висланий з Харкова відомий уже тоді мовознавець Іван Троян. Можна сказати — цілком достойний наступник Чаплі.

Іван Троян — мовознавець-україніст у 1920-их роках, співробітник науково-дослідної кафедри мовознавства імені О. Потебні при Харківському інституті народної освіти. Співавтор «Загальноприступного курсу української мови» (1928—1929) і «Підвищеного курсу української мови» (1929, 1931), статті з української фонології (1928—1929). Після арешту у 1930-их роках дальша доля невідома.

Бодай задля статистики: на першому курсі в нас викладали — проф. Польський — політекономію, Кузін — діямат, Колікова — історію робітничого руху в Европі, прізвищ не пам’ятаю — один викладав економполітику, а другий (майор НКВД) — збройні сили західньо—європейських країн, хтось — воєнізацію, а ще хтось — гімнастику (ми були такі голодні, що нам було не до гімнастики). Хоч то був ніби жарт, але необачний: під час лекції про збройні сили... Сказавши, що німецький найманий салдат міг служити три п’ятилітні терміни, не мавши права одружуватись, викладач риторично запитав: «Що ж міг той бідолашний німецький пролетар робити по п’ятнадцятьох роках, не маючи ніякої кваліфікації, крім військовосалдатської?» А я, майже спросоння (таж дрімав) — візьми та й скажи: «Одружитися!» До кінця лекції ще було хвилин десять — не менше, але наш викладач схопився й пішов геть. Навіть Володька Розенберґ з тиждень уникав з’являтися на люди зі мною... І якось минулося. Мабуть, змилувався наді мною той грізний майор НКВД. А він був грізний — ніколи не жартував.
Нехай буде докупи ще один мій необачний жарт — не жарт. Це було перед кінцем навчального року — місяців за два до випадку з майором НКВД. Роздав нам Маслов провірений передіспитовий (пробний) диктант — як підсумок усього нормативного курсу. Раз—два — і вже знаю, що тільки в моєму диктанті та в Рози Файнберґ — ані однісінької помилки не було, але — у Файгберґ стоїть оцінка 3 (трибальна була система), а в мене 2 . Обережно запитую Маслова, чи це не помилка, що в мене не 3. Відповів, що ні. Я був голодний, а тут іще додалось подразнення -— і знову вдавано спокійно запитую Маслова: «Яка різниця — ніодної помилки і жодної копійки?» Відповідає, що це рівнозначні поняття. Тоді я: «Якщо це так, і в оцінках не мало бути ніякої різниці — у мене і в Файнберґ. У неї ні одної помилки, а в мене — жодної.» Маслов скипів. Була коротка історія. Я добився свого, а Маслов свого: я перепросив його за лукаве питання, а він виправив мою оцінку. Ще й висловив мені комплімент «за мужність» — відважився, мовляв, перепросити при всіх. Але під час остаточного (річного) іспиту я постарався бути ще «мужніший»: скомбінував так, щоб потрапити на іспит до Чаплі (вони разом приймали іспити, але — нарізно), про це вже я писав у журналі «Нові дні», жовтень—листопад 1970, у статті про 70-річчя В. К. Чапленка. Повторюю: Чапля поставив мені найвищу оцінку, а проти керівника катедри Маслов нічого не міг вдіяти, якби й хотів. А знаю, що хотів...
Сумних подій і кошмарів описувати не буду, але не можу не згадати, що з моїм першим роком навчання в педінститутах збіглися два історичного значення самогубства — Хвильового і Скрипника. Як це відбилося й на настроях студентської молоді, уявити не трудно. А коли додати, що саме на початку 1933 року всю Україну охопив суцільний голодомор, то як не зрозуміти, чому не менше половини студентів покинули вищі школи, а Луганський педінститут — не був винятком. З моїм соціальним походженням навчання в вищій школі було пов’язане з постійним і моторошним страхом: ось і тебе викриють, як уже викрили не одного, а багатьох."

Також є бажання написати про ще одну людину з якою звела доля автора під час роботи у ФЗУ
"А осів я на рік — поблизу станції Ясенуватої, у такому селі, де семирічна школа називалася ФЗС — фабричнозаводська семирічка, бо все населення того села працювало в індустрії — як не на станції Ясенуватій, то десь навколо Макіївки чи й у самій Макіївці. Сільські семирічки тоді називалися ШКМ — школами колгоспної молоді.
Чому не згадати тут: у сусідньому селі — Ясенівці — саме тоді прцював і всидів аж до війни 1941 року мій колега з таким, як і моє, соцпоходженням — Гончаренко Петро Федорович, котрого тепер ввесь український світ поза Україною знає — як невтомного і дуже заслуженого адмінімтратора Української капелі бандуристів імени Тараса Шевченка на еміграції і який (П. Ф. Гончаренко) постійно живе в Детройті"

Самчук У. "Живі струни: бандура і бандуристи"

"А попередні дві бандури були дома у батька і забрали їх „активісти“ (за гаслом „грабуй награбоване“), коли в цих роках настала чума колективізації. Його батька зовсім розграбували і вислали на Соловки, а він сам 1932 року утік на Донбас, на шахти, між пролетаріят, набувати „пролетарського стажу“. І тут також на Донбасі, улітку 1933 року в місті Донецьку (тоді Сталіно) почув уперше полтавську Капелю Бандуристів під орудою славного диригента Володимира Кабачка. Враження незабутнє, рішення далі вчитися бандури — категоричне. І ніякі сили його не зупинять. Тоді також, користаючись з окремого дозволу для „соц-ворожих“, яким дозволялося набувати вищу освіту т. зв. заочним навчанням, тобто вдень працювати, а вечером вивчати прислану лекцію і надсилати письмову відповідь, Петро Гончаренко бере заочні курси Артемівського Учительського Інституту по факультету біології й хемії. І кінчає їх екстерном за один рік з боязні, щоб ця нагода, бува, не увірвалася несподівано, як це тоді можна було сподіватися. І після цього стає заступником директора школи, а також керує музичним і хоровим гуртком. Працював багато, поводився обережно, був добрим фахівцем свого діла і це врятувало його від арешту. Але не врятувало від почуття неволі, зневаги людської гідности і безнадійносте. Режим, який міг так жорстоко знущатися над людьми і з таких низьких побуджень, нехтуючи елементарними вимогами справедливости і правди, такий режим міг змусити людину до покори зовнішньої, але ніколи до покори внутрішньої. А тому такий режим не міг ніколи вимагати від громадян ані вірности, ані пошани. А тому, коли прийшла війна, мільйони і мільйони покривджених відмовились захищати своїх поневолювачів. І пішли на захід, навіть до ворога, навіть на вигнання, аби лишень позбутися поневолення і знущань дома. Підчас війни Петро Гончаренко залишає свій рідний край. Спочатку залишає Донбас, перебуває деякий час дома на Київщині, а опісля іде до Німеччини."